У всьому світі бізнес, який успішно розвивається, завжди викликає заздрість конкурентів. У сучасній Україні на прогрес компанії в першу чергу звертають увагу не гравці ринку, а правоохоронні органи.
Першою ластівкою зародження такого пильного інтересу служить запит/«вимога» слідчого «в порядку ст. 93 КПК України» надати документи, що стосуються діяльності підприємства. Як правило, це фінансово-господарська документація (договори, накладні, акти, платіжні документи), інформація щодо активів компанії, дані про співробітників/службових осіб підприємства, посадові інструкції, накази.
Дану вимогу слідчий/прокурор обґрунтовує розслідуванням кримінального правопорушення, в ході якого існує необхідність у дослідженні документів. При цьому абсолютно не мотивуючи таку «необхідність», більше того, настійно вимагаючи виконати все в найкоротші терміни.
У нашій практиці ми стикалися з такими прецедентами постійно. Найчастіше подібні ситуації допускаються через правову необізнаність керівників підприємств і незначною практикою в сфері кримінального права в інхауз-юристів цих компаній.
У дане питання необхідно внести системну ясність – зібрати всі пазли, щоб не було однобоко вигідного для правоохоронців тлумачення права. Отже, прописна істина – державні органи та їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі і в рамках закону (ст. 19 Конституції України), тобто в межах конкретних норм права. Підставою для направлення запиту про витребування документів є розслідування слідчим кримінального провадження. Порядок розслідування кримінального провадження, згідно ст. 1 КПК України, визначається лише кримінально-процесуальним законодавством. Таким чином, для здійснення яких-небудь дій (у тому числі витребування документів), слідчий повинен керуватися конкретною нормою КПК. Посилаючись на ст. 93 КПК України, як законну підставу для збору доказів, слідство дещо лукавить, оскільки дана стаття закріплює лише загальні напрямки.
Конкретний порядок отримання документів в особи, в тому числі в підприємства, оформлений у главі 15 КПК «Тимчасовий доступ до речей і документів». Тимчасовий доступ полягає в наданні слідству документів і речей особою, у володінні якої вони знаходяться, з метою ознайомлення й можливості зробити копії. При цьому ст. 159 КПК встановлено, що такий тимчасовий доступ можливий виключно на підставі ухвали слідчого судді.
Таким чином, компанія зобов’язана надати документи співробітникам правоохоронних органів лише в разі надання ухвали суду, в якій повинен бути зазначений чіткий перелік документів, необхідних слідству для розслідування кримінального правопорушення. Й це абсолютно логічно, бо оцінку необхідності отримання документів або речей для розслідування кримінальної справи повинен дати суд, виходячи з наданих слідством доказів і матеріалів.
Не на користь слідства й висновок Вищого спеціалізованого суду України з розгляду кримінальних і цивільних справ, викладений у п. 18 роз’яснень № 223-558/0/4.13 від 15.04.2013 р.: сторона кримінального провадження має право вимагати речі і документи виключно в порядку тимчасового доступу або розраховувати на добровільне надання речей/документів їх власником.
Незважаючи на висновки ВССУ, про які знають слідчі, вони продовжують наполягати на беззастережному виконанні запитів «у порядку ст. 93 КПК».
Підсумовуючи, слід зазначити, що як компанії, так і цивільні особи мають право не реагувати на подібні запити. Надавати чи не надавати документи слідству в такій ситуації, варто вирішувати виключно на власний розсуд, оскільки Кримінально-процесуальним кодексом передбачено абсолютно інший порядок збору доказів, необхідних для розслідування кримінального правопорушення.
Автор: Денис ЦИХОНЯ
Джерело: http://yvu.com.ua/vymoga-slidchogo-v-poryadku-st-93-kpk-zbir-dokaziv-chy-sposib-tysku/